Катерина Білокур

25 листопада 2010 року виповнилося 110 років з дня народження видатної народної майстрині України Катерини Білокур. Як художниця вона могла б органічно існувати зі своїми картинами у будь-яку епоху. Ніколи не ходила до школи, ніде не вчилася малярству. В загубленому серед левад селі вона провела усе життя, свідомо витративши його на те, щоб її, сільську жінку, просто визнали за художницю.

«…Як узяла я того «Кобзаря» в руки, як гляну(ла) на ті чарівні малюнки, як прочитала ті вірші дорогі і прозу (там же він і про художників пише!), так як ото старі люди кажуть, наче мені хто дання дав, наче ото дроком напоїв та ще й чисто розведеним! І я мов зрочилась!.. От як засіло мені в голову те велике слово художник! І як його вдіяти, і що вдіяти, щоб носити заслужено те велике слово?!» (з листа до С. Таранушенка, грудень 1953).

Катерина Білокур народилася в селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер це Яготинський район Київської області), коли саме до кінця не з'ясовано. Офіційною датою її народження було визнано 25 листопада (7 грудня) 1900 року, оскільки це день святої великомучениці Катерини.

Приблизно у 6-7 років Катерина навчилася читати. Батько і дід спочатку допомагали їй у цьому, але помітивши успіхи дівчинки, вирішили у школу Катрю не віддавати, оскільки читати вона і так вміє, а економія одягу й особливо взуття – величезна. А от посадити її за прядку – давно пора. «На цьому моя освіта початкова, середня й вища закінчилася», — згадувала потім Катерина Білокур.

Малювати майбутня художниця почала, очевидно, вже в отроцтві. Перші малюнки робила  вуглиною на шматочках полотна. У 14 років Катерину застали за цим «безглуздим» заняттям. Було вжито невідкладних заходів – різки та найсуворіша заборона малювати. Відтепер дівчинці доводилося творити потайки. Пензлі виготовляла сама: вибирала із тхорячого хвоста волоски однакової довжини: 9, 12 або 36. Для кожної барви - свій пензлик. Використовувала фарби, які робила із буряка, бузини, калини, цибулі й різних трав Але найбільше приваблювали її олійні фарби. Вони здаються їй сліпучими, навіть їх назви звучать казково: кіновар світло- і темно-червона, кобальт темно-синій, ультрамарин, кадмій червоний, краплак темно-рожевий... Це її улюблені фарби.

На більшості з полотен Катерини Білокур стоїть авторський напис: «Малювала з натури Катерина Білокур». Справді, природа, «натура» були її головними вчителями, а квіти — найулюбленішими мотивами. «Квіти, як і люди, — живі, мають душу!» — казала художниця й тому ніколи не зривала їх, а змальовувала, сидячи біля стеблини чи куща, бо вважала, що «зірвана квітка — вже не квітка».

У 20-х роках Катерина двічі хотіла вступити до художньо-керамічного технікуму в Миргороді та до Київського театрального технікуму, але обидва рази розмова закінчувалась на відсутності документів про закінчення семирічки. На малюнки Катрі ніхто навіть не дивився… Лише 1939 року 39-річній Катрі Білокур, нарешті пощастило. Завдяки сприянню видатної української співачки Оксани Петрусенко, якій написала листа селянка з Богданівки, її творами зацікавилися працівники Полтавського будинку народної творчості. 1940 року картини Білокур експонуються на виставці в Полтаві, потім на республіканській виставці у Києві. 1941 року відбулася персональна виставка її творів у Полтаві, що мала величезний успіх. Художниця побувала в Києві та Москві, де вперше побачила музеї і твори видатних митців. Білокур зустрічається й листується з Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Василем Касіяном, Антоном Середою, Матвієм Донцовим, Степаном Таранушенком, Степаном Кириченком.

Повоєнна біографія богданівської художниці виглядає більш благополучно. Тоді вона створює одні з найкращих своїх творів — «Буйна», «Декоративні квіти» (1945), «Привіт урожаю» (1946) і славнозвісне полотно «Цар-колос« (1949). У 1949 році вона прийнята до Спілки художників України, у 1951 - нагороджена орденом "Знак пошани", одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України, а 1956 року - Народного художника України. Твори Катерини Білокур регулярно експонують на виставках - у Полтаві, Києві, Москві та інших містах.

Три картини Білокур - "Цар-Колос", "Берізка" і "Колгоспне поле" - були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі 1954 року. Тут їх побачив Пабло Пікассо. Весь світ облетіли його слова: "Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!" Він порівнював Катерину з іншою великою художницею-самоучкою - Серафін Луїз із Сандлі.


Померла Катерина Білокур 10 червня 1961 року. Творчість Катерини Білокур належить до найбільших надбань української культури ХХ століття, вона стала предметом вивчення й дослідження мистецтвознавців. У Яготинському історико-краєзнавчому музеї розгорнуто дві експозиції з її живописною та графічною спадщиною, а в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві є великий «білокурівський» зал, в якому зібрано найкращі її творіння. Композитор Леся Дичко 1983 року створила балет «Катерина Білокур», поставлено однойменний телеспектакль (1980), документальний фільм «Чарівний світ Катерини Білокур» (1986) та художній двосерійний фільм «Буйна» (1989). 1995 року видано збірку листів художниці, а 1998 – оповідання «В селі Богданівці Шрамківського району на Черкаській землі», які засвідчують її великий письменницький талант. Відомо, що Катерина Білокур писала також п’єси, поетичні та інші прозові твори, які ще чекають на своїх дослідників.

Її картинами захоплювався Пабло Пікассо, тоді як односельці називали дивачкою та одержимою, а матір нарікала, що донька, замість поратись по господарству, «чортів малює»…

"Букет цветов", 1960
"Квіти за тином", 1935
"Натюрморт "Завтрак", 1950