"Українське мистецтво ХХ ст"

У Національному музеї у м.Львові - постійно діюча експозиція
(живопис, графіка, скульптура ХХ ст)

Технологія: "Живопис вітражним склом на керамічних пластах"

"Живопис дозволяє побачити речі такими, якими були вони тоді, коли на них дивилися з любов'ю"


Поль Валері

     

До вступу

Є люди, які живуть у Львові таким життям, яке спокійно могло би протікати у якому-небудь райцентрі чи селищі: робота - ринок - дім - телевізор.
Але Львів - це явище! І сформоване і водночас мінливе, пульсуюче немов серце. Одним словом: Львів - ЦЕ ЛЬВІВ !!!
І нашим завданням влаштовувати «Вилазки у...» його гущу, глибину, намагатись описати його теперішнє і нас теперішніх з нашим відношенням до оцього чудового міста.

Моніка N

Висока естетика від Оксани Проців

Поки Львів засипало березневими снігами, на Вірменці у «Зеленій канапі» розквітало диво!
Оглядаючи твори відомої художниці Оксани Проців, гості і телебачення чекали початку відкриття її виставки.
Перед очима глядачів - площина шифону. По ній тонким, але впевненим контуром  - основна канва, сюжет твору. Це найчастіше образ жінки - витонченого створіння, засипаного квітами, народженою в квітах, дихаючою кожною пелюсткою, ранимою і красивою («Єва»», «Рожеві сни», «Капелюшок з трояндами» та всі інші).
Слова «красивий» вживаю не для прикрашання тексту, бо йдеться тут про красу істинну, високу, професійно подану глядачеві, який спраглий справжнього мистецтва, наділеного глибиною поринання у безмір інтелектуального і почуттєвого.
Колір у Оксани Проців м’якими переливами заповнює площини, творячи єдине емоційне море заспокоєння.
Складність композицій, досконала рисувальна школа, потяг до естетизації простору (картини і власного, життєвого) творять проект світу досконалого, витонченого, до якого ми ще йдемо.
Такого рівня мистецтво ще раз показово підтверджує відому сентенцію: «Не боріться зі злом, а просто насаджуйте добро і красу»

Моніка N (Ірина Токарська)

Дві art-свічки

Інколи ми питаємо один одного:
- Де ти сьогодні був-була? - чекаючи розповідей про якісь події, коротше - вражень.
Сьогодні у нас - відвідини львівських галерей. Отже, на Вірменську з настроєм чекання свята...
Відносно нова галерея «Примус» у всій пошарпаній красі львівського дворика - затишна, тиха (хіба старі підлоги скриплять). Сьогодні тут виставка графіки двох художників, розквіт творчості яких припав приблизно на 70-ті роки минулого століття. Творення однією лінією цілого образу, пухнаста затишність жіночих портретів, виконаних пастеллю, присутність філософської думки в роботах, велика кількість напрацьованого.
Далі йдемо у галерею «Арт-Львів» з картинами Коха, що відомий і до коментарів не надається.
Тож провулком вірменського дворика до «Зеленої канапи»
- По колу ходимо, - зауважив Бені Тон
У галереї хтось широкоформатний, розмашистий, аж до страти головного образу і кольору, і настрою. Мені запам’ятався хіба рояль десь в емоції своїх почувань, якихось музичних мук, недосказаностей.
Бені Тон виокремив з поміж всіх жіночій портрет, якщо це можна назвати портретом, обумовив він.
Арту нам мало, тому наш напрямок на «Дзигу». Тут людно, фотовиставка Дячишина. Люди з цікавістю роздивляються кадри з життя одного жителя з вулиці Вірменської. Горілка, чарка і все, що за цим: не життя, доживання десь за пеленою нездорового сприйняття світу, людей, подій. Апатія, байдужість, повна неспроможність керувати своїм єдиним життям. Сумно, але це поряд.
Всі різні (і рівні) в одному світі...
Піднявшись сходами на другий поверх, скочуємось вниз вже за кілька хвилин. Оглядати портрети смерті не хоче з нас ніхто. Повна виродження духовності, депресія зі «щедрим» розсівання по світу.
- Нате, -мовляв, - трохи мого негативу, моєї пустки.
- А ми не хочемо! Нас цікавить життя!
Жит-тя!!!
А дальше - дальше.
У відомому всім Арт-барі нас чекає любий всіма пародист Іван Гентош. Обтяжений черговим пакунком своїх новесеньких книжок, він, на жаль, не може піти з нами на акцію засвічування свічок до пам’ятника Тарасу Шевченкові - сьогодні 10 березня.
Біля Шевченка нас двоє. Надходить ніч. Дві тонесенькі свічечки тріпочуть у передвесняній синяві.
- Як умру, то поховайте...- чую голос мого друга...
Розпрощались.
Коли оглянулась, постать Бені Тона вже розтанула у світлі вогнів...

До Івасюка

Заходимо у бічну браму на Личаківський. На цвинтарі тихо і безлюдно. Поскрипують столітні дерева у передчутті весни ( в них своє життя, а верніше сказати: в них життя, а тут...) Територія померлих: змішані епохи,  «зустрічі» тих, хто боровся один проти одного, надгробні фотографії, погруддя, пам’ятники, різьблені філіграні хрестів, чорне гілля. Сухе бадилля і вічнозелені повзучі плющі та сніг, як засіб графіки (білим по чорному).
І у всіх цих декораціях - ми - дві дійові особи - йдемо засніженими доріжками до могили Володимира Івасюка, співця нашої епохи, завжди молодого композитора.
Убито людину, але такої висоти пісня завжди жива (пси не дострибують). Патетично? Зате правдиво, перевірено часом і містично (пісня витає в повітрі), і страшно, і страшно, що біль цей - невід’ємна частка життя українця.
...І дві тонких свічечки на вітрі і червона квітка («чарівна рута») на холодний мармур і двоє філософів-поетів  (стривожені душі). Мовчимо, відчуваємо час, слухаємо те, що над...
А дальше - місто. Бені Тон поїде ось в цьому дзвінкому трамвайчику, що весело добігає до зупинки, а я пішки на Пасічну (пасіки, медові печери).

Моніка N